Аналіз поеми «Сон» («У всякого своя воля…»)

                  

       Поема «Сон» — один із вершинних творів Т. Г. Шевченка, великого українського поета. Цей твір надзвичайно вирізняється з ряду інших і за своєю композицією, й за жанровою структурою, й за стилістикою. Леонід Білецький писав про цей твір Т. Шевченка: «Ця поема біла написана Тарасом у якомусь душевному трансі, у якомусь шалі... Це пориви найглибшого страждання за Націю, найсильнішого болю за неправду, за колосальну кривду, заподіяну Україні... Це гнів зневіреного, скривдженого у найсвятішім обуренні... Це лють за те, що потоптана найвища правда, бо в жертву сваволі принесена Доля народу, честь останнього і краса його духовності. З таким поет не може примиритись...» ,
           За жанром «Сон» — ліро-епічна сатирична поема, власне, політична сатира. Шевченко першим в українській літературі вдається до цього жанру, витворює його. Цікаво те, що в цьому творі поет послуговується мотивом сну,.подорожі, що дозволяє йому показати широчезну панораму життя Російської імперії. Сам поет називає твір комедією, хоча, я думаю, у цьому є багато гіркої іронії. 

           Як і  в поемі «Гайдамаки», центральним у творі є образ автора, що уособлює народ, якому відкрилася істина його становища у величезній імперії зла. Вся поема витончено іронічна, що свідчить про величезний поетичний талант автора. Як не дивно, але в цьому творі іронія й сатира спрямовані не тільки на визискувачів та поневолювачів, але й на їхніх жертв — нещасну, затуркану «братію», що «мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята!» Чому Шевченко з такою гостротою пише про народ? Та тому, що саме його покірність, небажання опиратися були причиною такого нелюдського гноблення. Рабська натура «братії» викликає в оповідача спалах обурення. Він саркастично повторює за нею: «Так і треба», показуючи зневагу до того, що для цих людей «немає Господа на небі», бо вони втратили почуття власної гідності і жалюгідно, по-лакейськи служать злу, погоджуються покірно страждати у надії заслужити для себе цим рай на небі. Поет вважає, що раю гідний тільки той, хто зберіг гідність у земному житті,  у тому числі гідність національну.
            Твір написаний у надзвичайно сумній тональності, що підкреслює, зокрема, образ сови, символу мудрості, чий сумний крик уночі тривожить душі людей.
        Початок твору ніби відсилає читача до відомого твору Г. Сковороди із його збірки «Сад божественних пісень», яка є змалюванням різних людських типів. У Шевченка таке змалювання набуває вигляду гострої іронії:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає —
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

       Мотив сну дозволяє оповідачеві пересуватися швидко великими просторами імперії і залишатися при цьому непоміченим, тобто спостерігати відкрито за життям описуваних людей і змальовувати їх об'єктивно. 
         Гостроконтрастно змальовано у творі красу України та її пригноблене становище: на фоні краси пейзажу виникають думки про народ цієї країни, замучений і вмитий сльозами, народ, позбавлений незалежності:

Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають...

               Оповідач, пролітаючи над Україною, бачить і бідну покритку, якої всі одцурались, і дитину, що помирає з голоду під тином, і бідну вдову, сина якої забирають у рекрути. Бачить він, що страждають тільки бідні люди, тоді як «пани неситі» все життя розкошують.
                  Далі оповідач опиняється в Петербурзі. Петербурзький пейзаж навіює оповідачеві роздуми про трагічну долю багатьох українських козаків, яких силоміць гнали на болотисті береги Неви будувати столицю імперії. Тисячі й тисячі їх загинуло від каторжної роботи, холоду й хвороб. Оповідач навіть чує сумну пісню, яку співає душа гетьмана Полуботка. Тут він зустрічає «землячка», який говорить суржиком — рідної мови він відцурався, а чужої так і не навчився. Дешеві «цинові ґудзики» на мундирі «землячка» свідчать, що він належить до дрібних чиновників. Проте він пишається , що в Петербурзі став « здєшним », вивчив всі чужі манери, тобто зрадив свою рідну культуру. Т. Шевченка дратують такі національні перевертні, готові за кусень хліба продати й рідну матір.
        Гостросатирично змальовано сцену вітання царської родини:

Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою...

      Оповідачеві гірко спостерігати, настільки принижуються перед вищими усі великі й маленькі чиновники, наскільки вони втрачають будь-яку людську подобу. Поступово гостра сатира й іронія переростають у автора в розпач, горе. Йому боляче бачити таке звиродніння своїх земляків. Люди навіть стають подібними до звірів — індиків та ведмедів. І побачена оповідачем картина настільки страшна, що він прокидається. Наприкінці поеми автор ніби зводить все сказане на жарт. Він виправдовується, що простопереповів свій сон, та ми розуміємо, що це просто реверанс перед політичною цензурою, адже твір був занадто гострий.
         Поема «Сон» стала справжнім вибухом у тогочасній літературі. Була вона й непересічним естетичним здобутком в українській поезії. Та й до нашого часу деякі мотиви «Сну» залишаються однаково актуальними, що свідчить про надзвичайно високий її рівень.